Скиба Тетяна Іванівна

практичний психолог

ДИТИНА ЙДЕ В ДИТЯЧИЙ САДОК

Батьки повинні знати, що якщо вони віддають свою дитину в дитячий садок тільки для того, щоб звільнитися від неї, то дитина одразу відчує це і зрозуміє, тоді користь від перебування її там буде зведена до мінімуму. Щоб цього не відбулося, потрібно зробити перебування і звикання дитини в дитячому садку безболісним.
1. Раніше (десь за місяць) підготуйте дитину до думки про дитячий садок.
2. Детальніше і доступно розкажіть їй про дитячий садок, зводіть її туди, щоб дитина мала поняття, що це таке (таким чином у неї складеться власне уявлення про дитячий садок).
3. Не робіть з цієї події проблему. А піднесіть відвідування дитячого садка, як гордість за подорослішання дитини.
4. Дитина вперше розлучилася з домівкою. Віддалилася від Вас. Допоможіть їй легко увійти в дитячий садок з самого початку.
 в перший день побудьте з нею деякий час у дитячому садку;
 розлучаючись, не забудьте завірити дитину, що обов’язково повернетесь до неї;
 не захоплюйтесь довгими розлученнями і довгостроковими умовами. Покладіться на компетентність вихователів;
 постарайтесь зробити так, щоб у дитини склалося враження і відчуття неперервного зв’язку між життям в дитячому садку і вдома (продовжуйте розваги та ігри, які були протягом дня в дитячому садку, запросіть додому товаришів дитини, ввечері задавайте точні і конкретні запитання про дитячий садок і заняття там).
Дитина відчує, що життя дитсадка Вам близьке і зрозуміле.
Найкращий момент для успішного і швидкого звикання в дитсадку- це вік в два три роки. На цей період припадає криза раннього дитинства (криза трьох років). Діти намагаються виразити своє «Я»,тягнуться до самостійності, відносної автономності спілкування.
Період адаптації може затягнутися на 1,5-2 місяці. В особливих випадках слід звернутися за консультацією до психолога.
Найголовніше призначення дитячого садка в тому, щоб дати дитині можливість спілкуватися з ровесниками. І, яким би не був дитячий садок чудовим, він зможе бути тільки доповненням до Вашого дому і ніколи не замінить дитині сім’ї.

Вплив батьків на виховання дитини

Виховання у сім´ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.

Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов´ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров´я.

Кожна сім´я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов´язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лариса Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв´язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.

2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об´єктивній самооцінці.

3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.

4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.

Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб´єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав´язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:

— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);

— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;

— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов´язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;

— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”);

— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;

— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

Роль батьків у формуванні емоцій дитини

Особа дошкільника формується в сім'ї. Батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі — найближчі дитині люди. Від їх взаємостосунків між собою, відчуття прихильності і взаємодопомоги залежить благополуччя сімейного клімату. Незаперечним критерієм сприятливого для емоційного розвитку дитини типу сімейного виховання є батьківська любов і прихильність членів сім'ї один до одного. З моменту народження формуються особливості підходів, методів і прийомів спілкування батьків з дітьми. Природно, що в кожній сім'ї цей досвід унікальний, а ось його результати не завжди відповідають очікуванням батьків і формуванню емоційно стійкої особи дитини.

В сім'ї, де панує спокій, доброзичливість, живуть радість і теплота, душевний стан дитини відрізняється спокоєм, відсутністю серйозних нервово-психічних перевантажень, дитина упевнена в собі і відчуває підтримку і розуміння близьких, його приймають таким, який він є. Батьки таких дітей нечасто звертаються до психологів по проблемах відхилень в поведінці, конфліктам і труднощам в спілкуванні. Зате нерідко вони приходять на консультації з питань розкриття здібностей дітей і їх обдарованості. Треба визнати, що реальне втілення таких відносин в сім'ї швидше виключення, ніж норма.

Частіше зустрічаються сім'ї, де нерідкі сварки, незадоволеність один одним і оточуючими, де атмосфера наповнена тривожністю і напруженістю, дитина стає нервовою, випробовує психоемоційні проблеми, страхи і недовіру до оточуючих. В психології є дуже чіткий вислів: «Невроз дитини — це невроз сім'ї».

На жаль, рівень культури у батьків багато кого поки що низький і це не дозволяє їм оцінити необхідність звернення до професіоналів, що розуміють душу дитини і володіють надійними діагностичними і коректувальними методами надання кваліфікованої психологічної допомоги. Саме батьки повинні узяти на себе всю відповідальність за створення благополучного стилю взаємостосунків з дитиною.

Не варто шукати універсальні рецепти по вихованню своїх дітей, адже чужі думки можуть тільки примусити людину роздумувати, порівнювати, аналізувати. Набагато корисно постежити за собою, виявити деякі негативні особливості своїх взаємостосунків з дитиною, знайти стереотипи думок, вчинків, установок, які несприятливо позначаються на ваших взаємостосунках з дитиною.

Що необхідно знати батькам про дитячу упертість і примхливість:

· Період упертості і примхливості починається приблизно з 18 місяців.

· Як правило, фаза ця закінчується до 3,5—4 років. Випадкові напади упертості в більш старшому віці — теж річ цілком нормальна.

· Пік упертості доводиться на 2,5—3 роки життя.

· Хлопчики упираються сильніше, ніж дівчатка.

· Дівчатка капризують частіше, ніж хлопчики.

· В кризовий період напади впертості і примхливості трапляються у дітей по 5 разів на день. У деяких — до 19 разів!

· Якщо діти по досягненні 4 літ все ще продовжують часто упиратися і капризувати, то, найімовірніше, йдеться про «фіксовану» впертість, істеричність, як зручних способах маніпулювання дитиною Своїми батьками. Частіше всього це результат погоджувальної поведінки батьків, що піддалися натиску з боку дитини, нерідко ради свого спокою.

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ БАТЬКИ:

1. Не надайте великого значення впертості і примхливості. Прийміть до відома напад, але не дуже хвилюйтеся за дитину. Під час нападу залишайтеся поряд, дайте йому відчути, що ви його розумієте.

2. Не намагайтеся в цей час що-небудь казати своїй дитині — це марно. Лайка не має сенсу, шльопання ще сильніше його розбурхають.

3. Будьте в поведінці з дитиною настирні. Якщо ви сказали «ні», залишайтеся і далі при цій думці. Не здайтеся навіть тоді, коли напад у дитини протікає в суспільному місці. Частіше всього допомагає тільки одне узяти його за руку і відвести.

4. Істеричність і примхливість вимагає глядачів, не вдавайтеся до допомоги сторонніх: «Подивіться, яка погана дівчинка, ай - яй!» Дитині тільки цього і потрібно.

5. Намагайтеся схитрувати: «Ох, яка у мене є цікава іграшка (книжка)!», «А що це там за вікном ворона робить?» — подібні відволікаючи маневри заінтригують капризуху, він заспокоїться.